Прекрасна пісня Сергія Жадана і Євгена Турчинова! Слухаючи її, кожен уявляє своє, часто - пережите й переболіле. І не тільки те, як "Вогонь вижирає панельні доми", і це не тільки про рідний для авторів Харків. Це про всю Україну. Вороги хочуть перетворити її в руїну. Тому щодня ми маємо повторювати, що прямо-таки мусимо дожити "до завтра", не здатися... І так - до Перемоги!
Video. Пісня "Танго Харків" Сергія Жадана і Євгена Турчинова.
Пропонуються слова пісні та варіант акомпаніменту (акорди):
Жаль, що Україна не стала для країн НАТО тим полігоном, де можна випробовувати зброю у реальних умовах. А часто скидається на те, що наша війна для когось є можливістю дешевшої утилізації застарілого озброєння. І ми ще й безмірно вдячні за це - без іронії, адже інакше важко було б уявити в нинішніх реаліях знищення "броні" отими "коктейлями Молотова", на які так колись розраховували люди, знайомі з війною тільки за фільмами про ІІ світову. В Бородянці, наприклад, спроба кидати "коктейлі" у танки закінчилася трагедією - танки стали впритул розстрілювати будівлі міста. Зрозуміло, що без "джевелінів" та "стінгерів" на початку війни було б набагато важче.
Але війна весь час переходить у нові фази, і рашисти кидають усі сили, щоб "на ходу" доозброюватись і переозброюватись. Їхні агенти нишпорять світом і збирають союзників та озброєння, поки демократичні країни ведуть бюрократичну тяганину, зважуючи, як би допомогти жертві агресії, не перетнувши "червоних ліній" Путлера! А чому б самим не намалювати оті лінії агресору?! Наші очільники держави, дипломати повинні не мирні форуми збирати, а звертатися із закликами зупинити разом рашистську загрозу, розповсюджуючи слова фюрера рашистів та його посібників, які погрожують знащити не тільки Україну, але й весь світ. Ті ж громадяни США повинні, нарешті, усвідомити, що Росія - не якась далека заокеанська країна, а сусідня, котра має з американською Аляскою кордон, який проходить вузенькою Берінговою протокою. А рашисти реально зазіхають на американські території.
Потрібно займатися рекрутингом не тільки в Україні, а й усьому світі - колись в Іспанію на боротьбу з фашизмом їхали добровольці з усіх-усюд (яких "організовував" тоталітарний Радянський Союз!), а українська влада навіть таких закликів не робить, зібравши тільки відносно невеликі сили в іноземні підрозділи. Але ж буквально уся Європа під загрозою, якщо Україна не втримає рашистської навали! Саме цей постулат має бути в основі всіх переговорів, у заголовках всіх публікацій про війну в Україні!
Те, що в Україні люди творчі, навіть вороги-рашисти не піддають сумніву. Більше того - саме їх бісить оця здатність українців намагатися творити всупереч обставинам, переборюючи труднощі, шукаючи натхнення у зранених душах, дістаючи його з тих глибин, де, здається, зачаївся тільки відчай. Так було, наприклад, під час розгулу пандемії ковіду, так відбувається і зараз, під час війни, яку українці ведуть проти рашистської навали ще з 2014 року, коли виття сирен тривоги може у будь-який момент зупинити творчий пошук, а ворожі ракети, бомби, дрони, міни, кулі здатні у будь-яку мить обірвати життя навіть найгеніальнішого митця.
Громадяни України багатьох національностей стали на шляху темної сили, що не тільки принесла війну в нашу державу, а й загрожує перетворити її на світову, бо у апологетів цієї пітьми немає інших способів побачити широкий світ інакше, ніж у прицілах своїх смертельних знарядь. Творчість для тих ницих душ, від рядового і до "бункерного діда", так само мало важить, як і людське життя (для багатьох із них навіть своє, бо хіба можна назвати життям оте животіння, з якого вони вибираються з радістю підписуючи контракти!). Щоправда, нинішній вождь (фюрер) рпшистів дуже дбає про власне життя і навіть вже винайшов якийсь сурогат безсмертя - "двійників-трійників", які здатні на якийсь час "продовжити життя" покійника.
В Україні, що віддає своїх найкращих представників фронту, продовжується життя, у тому числі, й мистецьке, бо, як мудро підмітив Черчилль, якщо ми під час війни забуваємо про культуру, то за що ж тоді воюємо?
Звичайний двір в Омську – люди звідти радо йдуть воювати, щоб грабувати й гвалтувати.
На фото: бій Олександра Усика з Тайсоном Ф'юрі тривав усі 12 раундів.
На фото: Олександр Усик дає інтерв'ю після переможного бою з Тайсоном Ф'юрі.
На фото: Олександр Усик дає інтерв'ю після переможного бою з Тайсоном Ф'юрі.
На фото: бій Олександра Усика з Тайсоном Ф'юрі тривав усі 12 раундів.
Вітаємо Олександра Усика - він став АБСОЛЮТНИМ чемпіоном світу з боксу у надважкій вазі! Він боксував з Тайсоном Ф'юрі усі 12 раундів, але вже в 9-му міг перемогти нокаутом - він послав суперника в нокдаун, а після цього зазвучав гонг про кінець раунду. Проте публіка в Ер-Ріяді вже зрозуміла, що Усик переможе - Ф'юрі спромігся тільки на глухий захист та клінчі, втративши той єдиний чемпіонський пояс, що ним так довго володів. У "Циганського короля" було розбито ніс, праве око солідно підпухло, але він кілька разів після бою поцілував Усика - радів, що той не добив його... Можна також сказати, що Усик помстився за колишню поразку Володимира Кличка від Ф'юрі.
Іде війна... Одвічний ворог, який прикриває свою фашистську суть патріотичними лозунгами, напав на Україну, знаходячи різноманітні виправдання агресії. У тому числі - захист так званого "російськомовного" населення від якихось вигаданих у Кремлі та на Луб'янці ворогів. Зрозуміло, що навіть у разі повної русифікації України і абсолютній лояльності до Москви, російські колоніалісти все одно знайшили б привід спробувати повернути Україну в "лоно" імперії. Втім, справжньої незалежності Україна і до війни не мала - саме зараз іде смертельна сутичка не тільки за державність, але й за виживання нації, бо геноцидні прагнення рашизму не бачать тільки сліпі або засліплені грошима та ресурсами країни-монстра.
Мовне питання у цьому зіткненні різнополюсних світів, які уособлюють Україна та Росія, може здатися другорядним. Відразу зазначу, що особисто я вважаю основним ПАТРІОТИЧНЕ виховання (США, наприклад, боролися і отримали незалежність від Англії, не вдаючись до заборон англійської мови, зате підняли на незримі висоти патріотизм!), хоча мова є наріжним каменем у консолідації нації. І тут виникає питання - чи на часі проводити реформу мови у такий складний період, чи потрібно саме зараз роз'єднувати суспільство, ламаючи списи, доводячи правоту тих чи інших мовних постулатів? Взагалі, публікуючи наведене вище "Звернення..." пані Людмили Капустенко, я хочу звернути увагу на хаотичний характер мовної реформи, яку, вірогідно, впроваджує досить невелика кількість спеціалістів (тут можна було б поставити і знак питання), які просто не в змозі керувати процесом, видаючи належну кількість орфографічних, тлумачних словників, енциклопедій, словників для іноземців, підручників, посібників та ін. У результаті маємо насичення мови діалектизмами, іншомовними запозиченнями, а часто й мовними покручами. І, мабуть, потрібно спершу отримати ПЕРЕМОГУ над агресором, щоб мати змогу, нарешті, зайнятися впровадженням норм мови замість тої мовної анархії, що панує зараз в інформаційному просторі, щоб преміювати митців за СПРАВЖНІ творчі шедеври, написані українською мовою, щоб ввести мовні екзамени для чиновників, а потім і для тих, які матимуть бажання стати громадянами країни - НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ.
19 лютого 2022 року стало історичним моментом в новітній історії України. Президент Володимир Зеленський у Мюнхені сказав саме те, що Україна давно хотіла почути. Усі втомилися від цієї нестерпної похоронної ходи... Ці глухе виття з бубнами, ці урочисті похоронні промови до чергових ювілейних боїв під Крутами, після яких чиновники йдуть до найближчого дорогого шинку на Чернігівській колії і, напевне, балакають про те, що і як ще вкрасти з держбюджету. І так 30 років.
Насправді ми мали ілюзію державності з ілюзією гарантій безпеки від наших «стратегічних партнерів», ілюзією зовнішньої політики, ілюзією збройних сил, освіти, охорони здоров’я... Мюнхенська промова Зеленського проводить межу між реальністю та тією вигадкою, що не дозволяє реалістично поглянути на себе та свої можливості. Тому для України вона історична. Виступ Зеленського підриває симулякр державності, коли ми відігравали роль, яка нам була призначена. Адже США і Росія нав’язали нам здачу ядерної зброї в 1994 році в обмін на фіктивні гарантії разом з іншими учасниками Будапештського меморандуму. Суть меседжу Зеленського не в тому, що Україна поверне ядерну зброю. Звичайно, ні. Це нереально. Принаймні на цьому етапі. Суть у тому, що Україна вимагає від усіх ключових гравців дати конкретну та чітку відповідь, як вони дивляться на нас. Ви кажете, що нам місце в НАТО чи ЄС. Коли ми його отримаємо? Чи немає відповіді на це питання? А коли воно з'явиться? Чи немає відповіді на це питання? А яка у вас відповідь? Ви хочете, щоб Україна виконувала Мінські домовленості? І які гарантії ви дасте, якщо вони будуть реалізовані, щоб Путін не вимагав нових поступок? Ой, ви не готові дати гарантії? Тоді Україна має повне право проводити таку внутрішню та зовнішню політику, яка гарантує її виживання. У цьому випадку США і Європа не мають права вимагати від нас поводження, яке їм підходить. Наче ми маємо перспективу членства в НАТО чи ЄС, але водночас у Вашингтоні, Берліні чи Парижі на нас дивляться так, ніби ми вже входимо в зону російського впливу. «Виконайте Мінськ-2», - кажуть. А навіщо нам його виконувати, якщо це ставить крапку на нашій державності? Чи варто робити харакірі, щоб ми могли померти тихо й навіть безболісно, щоб хтось у Вашингтоні, Берліні чи Парижі не втратив апетит?
Україна точно не збирається робити харакірі. Тому Зеленський поставив питання про впевненість і чесність наших західних союзників щодо геополітичного статусу України. Саме невизначеність сьогодні вбиває Україну, бо в різних соціальних групах нашої нації вона породжує очікування, для яких немає підстав.У Мюнхені Зеленський вимагав відповідей на принципово важливі питання, щоб розвінчати ілюзії. Україні не потрібні балачки, що вона має перспективу членства в НАТО, коли тут і зараз НАТО не готове брати участь у порятунку України. Який сенс гіпотетичного членства України в НАТО через 20 років, якщо Путіну вдасться знищити Україну у найближчі кілька днів? Україна вже 8 років зазнає конкретних людських, економічних і територіальних втрат заради ідеї бути рівноправним членом західного світу. Однак беззуба відповідь Заходу на погрози Путіна ставить під сумнів раціональність цих втрат. Більше того, наскільки цінності Заходу дійсно правдиві? Чи є Захід тим, за кого себе видає? Це аж ніяк не риторичне питання. У цій ситуації Україна, перед обличчям конкретних і надзвичайно небезпечних загроз з боку Путіна, зобов’язана демонтувати конструкції, які послаблюють її позиції, роблять її залежною та дозволяють нею маніпулювати як Росії, так і Західу. У цьому суть виступу Зеленського в Мюнхені.
Це відкриває нам вихід за межі галюцинацій і фантазій входження до світу, якого немає в реальності, і відкриває шлях до світу, де ми насправді живемо і який потрібно змінити, щоб він став чеснішим і безпечнішим. Тому, коли посол Німеччини в Україні каже, що Будапештський меморандум не містить юридичних зобов’язань, то Україна має повне право сказати: «Добре, якщо так, то ми маємо право вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і ми радитемо це ж усім державам, які вважають, що гарантії безпеки від ядерних держав щось реально означають. Тепер Україна може чітко сказати, що ядерні держави не дають вам жодних гарантій безпеки». Як тобі цей світ, Ілоне Маск? Чи стане легше Україні від цього? Ні. Але тепер ми твердо знаємо, що наше майбутнє повністю і повністю залежить від нас. Тільки від нас. І ми повинні діяти відповідно.
Так, Україні буде дуже важко. Як важко було Ізраїлю в 1948 р. Або Туреччині 1922 р. після того, як був укладений Севрський мирний договір 1920 р., і країна була просто розчленована, виходячи з інтересів переможців у Першій світовій війні – країн Антанти. І, тим не менш, і Ізраїль, і Туреччина, які розуміли, що виживання – це порятунок рук самих потопаючих, витримали важку боротьбу і сьогодні досить процвітають.
Таким чином, тільки українці можуть гарантувати майбутнє України. Якщо наші люди хочуть вижити, то вони повинні відкинути всі настрої щодо того, що наші дії можуть комусь не сподобатися, когось роздратувати чи навіть обурити. Протягом останніх 8 років Україна намагалася не бентежити наших західних союзників. Проте наша скромність і бажання завжди дивитися в уста західним демократам, які ось-ось проголосять якусь радісну новину, не виправдалися. Усі зусилля України бути зручними для США та Європи закінчилися тим, що 150-тисячна армія Путіна сьогодні стоїть біля наших кордонів, загрожуючи широкомасштабним вторгненням в Україну. Дива не буде. Ви повинні прийняти це і жити з цим.
Що нам потрібно від Заходу в цій ситуації? Максимально можлива допомога. Жодних розмов про перспективи членства в НАТО чи ЄС. Захід має чітко відповісти, чи вважає Україну частиною свого світу. Ця відповідь буде уважно вивчена на Тайвані, у Східній та Центральній Європі, Фінляндії, Центральній Азії, Південно-Східній Азії та на Близькому Сході. Тому що позиція Заходу щодо України виправить позицію союзників США та західних країн у Європі на всіх ключових геополітичних майданчиках, де Захід має конфлікт інтересів із Китаєм та Росією. Зрештою, саме Китай і Росія сповнені рішучості переглянути баланс сил, встановлений у Ялті та Потсдамі в 1945 році. Коли Пекін визнаЄ право Аргентини на Фолклендські острови, він стверджує, що впливає на геополітичне розташування в Південній Америці за рахунок Великобританії та США. Путін робить те ж саме, коли вимагає від США повернутися до рівня співвідношення сил в Європі у 1997 році.
Тому міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок була абсолютно права, коли сказала, що українська криза – це, по суті, російська криза. Це криза демонтажу та переформатування глобальної архітектури безпеки, яка склалася після «кінця історії Фукуями». Путіну не потрібні Євросоюз, НАТО та інші «релікти» ялтинсько-потсдамської системи. Йому потрібен "концерт" великих держав, де Росія буде рівноправним партнером. Цей "концерт" великих держав вирішить усі світові проблеми за рахунок малих і середніх держав. Як би потенційно виглядав такий світ? Подивіться на карту світу та Європи 1914 року перед смертельним пострілом Гаврила Принципа в Сараєво. Це світ імперій. І Путін пропонує повернутися до епохи імперіалістичної політики.
Тому виступ Зеленського не про повернення Україною ядерної зброї. Йдеться про адекватність не лише України, а й США та Європи. Необхідність раціонально дивитися правді в очі, щоб усвідомити тягар відповідальності на тлі посилення влади та амбіцій самодержавної влади. Джозеф Байден постійно говорить про світ демократії на відміну від світу автократії. Отже, сучасний світ демократій гине через дитячий страх перед драматичними змінами у світі, які змінять баланс сил не на їхню користь. Рівно 50 років тому президент США Ніксон зробив радикальний крок – уклав угоду з Китаєм проти СРСР. Цей союз послабив позиції СРСР і змусив його спрямувати свої величезні ресурси на оборону Далекого Сходу та Сибіру. Сьогодні Москва і Пекін уклали угоду проти Вашингтона, подібно до того, як Сталін і Гітлер уклали пакт Молотова-Ріббентропа за рахунок Польщі та інших східноєвропейських країн у 1939 році. Сьогодні західні лідери також сподіваються відкласти жахливий фінал. Але в обмін вони ризикують отримати нескінченний жах. Сьогодні Заходу потрібен новий Черчілль, а не інший Чемберлен.
У цій ситуації 19 лютого Зеленський підняв ставки, і цей крок гідний поваги. У Мюнхені Зеленський проклав шлях до українського реалізму. А український реалізм відкриває шлях до Третьої Української Республіки. До загального ментального простору, про який говорив філософ Сергій Дацюк. Від мюнхенської промови Зеленського залишилося лише кілька кроків до того моменту, коли українці почнуть дивитися на світ і на себе із загальнозрозумілих ситуацій у загальній системі координат... Так, ми заплатимо за це високу ціну. Так, ми можемо втратити більше території та людей. Однак повторю ідею, яку я висловив у жовтні 2013 року – Україна займе саме ту територію, яка відповідає її рівню соціальної організації. Наші сьогоднішні втрати безпосередньо пов’язані з нашою слабкою організованістю та небажанням дивитися правді в очі. Пора це зробити! Тепер карти розкрито. І все, що потрібно, щоб рухатися далі, — це йти в рамках нового українського реалізму.
Ось справжня суть виступу Зеленського в Мюнхені, а не смішна фантазія про ядерну зброю, про яку багато говорять. Йдеться про дорослішання та прийняття тягарів дорослого життя. Злий геній Путіна не залишає нам інших варіантів. Ми повинні прийняти цей виклик і дати нашу власну, важко здобуту в муках відповідь. Як сказав мені Давид Сакварелідзе, чим менше ми залишаємо місця для ілюзорних і віртуальних обставин, через які Україна не може стати прогресивною державою, тим швидше ми будемо рухатися вперед. Хай буде так.
Не знаю, хто більше хоче посіяти паніку в нашій державі: весь час проголошуючи різні дати вторгнення "путіноїдів" в Україну та евакуюючи дипломатів або брязкаючи зброєю на кордонах і з Білорусі, і зі Сходу, і з морів. Але українці також не проти довести до відома мешканців країн, що розташовані на захід від України, хай знають: якщо ми не зупинимо російських терористів разом, якщо українців не підтримають зброєю, коштами та ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНИМИ санкціями і ми зазнаємо, не доведи Боже, поразки, то Путлер не зупинить танки в Карпатах, а піде далі, до омріяного росіянами Ла-Маншу, куди вони ще у 1945 р. хотіли піти "з розгону". Особливо слід задуматися німцям - на машинах у Росії часто можна зустріти наклейки: "На Берлін!"...
Фото Віталія Бабенка: Київ, глибокий сніг у лютому 2021 року.
Фото Віталія Бабенка: Київ, багато автомобілістів воліють перечекати, поки розтане глибокий сніг, що випав у лютому 2021 року.
Фото Віталія Бабенка: Київ, багато автомобілістів воліють перечекати, поки розтане глибокий сніг, що випав у лютому 2021 року.
Фото Віталія Бабенка: Київ, багато автомобілістів не відкидають сніг від гаражів, чекають, поки розтане сніг, що випав у лютому 2021 року.
Фото Віталія Бабенка: Київ, лютий 2021 року. Основні шляхи нормально розчищені від снігу, а чищення проїздів залежить від бажання двірників та інших працівників комунсервісу.
Фото Віталія Бабенка: Київ, лютий 2021 року. Основні шляхи нормально розчищені від снігу, а чищення проїздів залежить від бажання двірників та інших працівників комунсервісу.
Фото Віталія Бабенка: Київ, лютий 2021 року. Любителі зимової риболовлі цієї зими розкошують на товстій та гладенькій кризі.
Фото Віталія Бабенка: Київ, лютий 2021 року. Дехто і малих діточок виводить на дніпровську кригу.
Про глобальне потепління сказано й написано багато. Але мені здається, що говорять про нього, переважно, люди, які живуть у досить теплому кліматі. Тим же, які звикли до морозів під 20-30 градусів за Цельсієм (вже не кажу про приполярні та полярні морози), потепління навіть на 3-5 градусів не видасться чимось занадто "теплим". І дійсно аномально тепла зима 2019/2020, коли не було в Україні мінусових температур, коли навіть не припорошувало землю снігом, не ввела в оману мешканців України - вони не викинули дублянок, шуб та кожушин, не "законсервували" тепле взуття та шапки й не помилилися, бо сильні морози та снігопади зими 2020/2021 показали, що мріяти про субтропічний клімат українцям ще рано...
Зате лижники, любителі ковзанів цієї зими раділи можливості показати себе у всій красі на трасах та ковзанках! Не кажу вже про рибалок - затоки Дніпра, малі річки, озера, ставки надійно скувала крига. Та й "моржі", здається, не проти, хоча їм доводиться вирубувати ополонки мало не щодня...
Але є інша категорія "заробітчан", починаючи з нашого президента - чомусь усі ці "трудоголіки" так чи інакше мають роботу, дотичну до українських бюджетних потоків (навіть субсидії йдуть не тим, кому вони призначені, а саме цим "страдникам"). Але найголовніше, що "зароблені" грошики вони не вкладають в економіку України, а теж відправляють... Куди? Та додому ж, звичайно! Туди, куди вони, збагатівши, повернуться із "заробітків" - за кордони України, до своїх офшорних рахунків, підприємств та палаців, оформлених сяк-так (аж вуха стирчать, але жодна із так званих антикорупційних структур цього "не бачить"!!!) на підставних осіб, до ситого життя за рахунок лохів, які їм чомусь довірили оті грошові потоки... І тільки нещодавно один з них, голова НАК «Нафтогаз України» Андрій Коболєв, перевів матері у США 8 млн. доларів - він відверто зізнався, що так сховав їх, щоб не забрали у разі зміни влади!
А владу треба змінювати - щоб наступники знали, що прийшли не назавжди...
І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!
Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.
Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.
Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.
Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.
Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.
Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.
Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.
Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.
Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.
Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.
Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.
Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.
Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.
Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!». Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»
У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.
Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.
І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.
Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.
За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.
Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.
Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»
Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.
