Колись ми, тепер люди старшого віку, читали книги про Другу світову війну, дивилися фільми про неї, співпереживали героям, вбачаючи в них своїх батьків, дідів, бабусь, коли вони були ще молодими. Тепер ми самі у віці дідів та бабусь, але й нам доводиться жити у період, коли знову якась схиблена на імперських помислах групка людей за допомогою телебачення, ЗМІ швиденько втовкмачила в голови своїх громадян, що краще жити вони зможуть тільки після того, як знищать Україну. І більшість радо погодилась, бо війна і грабунок, виявляється, у них запрограмовано на генетичному рівні.
Українці, на жаль, це занадто пізно усвідомили, бо тікати від таких "братів" у напрямку цивілізованого світу потрібно було ще 35 років тому, як тільки ослабли імперські ланцюги. Що ж, ми не зуміли це зробити вчасно, а тепер за нашу дурість гинуть діти та онуки. Звісно, ми намагаємось допомагати, чим можемо, але не забуваємо й про те, що ворог перемагає не тільки тоді, коли просувається на фронті, а й у тому випадку, коли в тилу завмирає нормальне життя, коли їхні ракети й дрони змушують людей жити у сховищах. Так, сховища потрібні, потрібно ними користуватися, але треба також не забувати про швидкоплинність буття, тобто не забувати ЖИТИ! Тому ми продовжуємо танцювати, сяк так займатися рухливими вправами, тобто вести нормальний спосіб життя, щоб бути здоровішими і не навантажувати своїх нащадків нашими негараздами зі здоров'ям. Звичайно, вік дається взнаки, так чомусь задумано Творцем, але життя триває і під час війни...
