Я ніколи не дивився якихось "кроликів" і ледь знав щось про Жванецького та йому подібних. Пригадую навіть, що інколи сумнівався у своєму почутті гумору. Але коли почув, як зі сцени кілька разів повторюють про "раків, які щось там коштують...", а люди у залі знемагають зі сміху, я усвідомив, що це не зі мною негаразди, а з тими халтурними гумористами, яким мало сказати фразу, щоб розсмішити людей, вони, мабуть, просто змушені її кілька разів повторювати, щоб, нарешті, до всіх "дійшло", що пора сміятися. Це ж треба таке вигадати - сміх під примусом. Тому я принципово не дивився передачі, де коміки примушують нормальних на загал людей з нормальним почуттям гумору сміятися з не таких вже й смішних (а іноді й сумних!) сентенцій. Це мені нагадувало, як колись у школі хтось комусь показував мізинчик, а візаві починав дико реготати. Маю думку, що потім той, кого так змусили хихотіти на уроці, вигадав показувати тому, який з мізинцем, середній палець - обмін жестами досить комічний, якщо подумати! Я вже не буду згадувати, як у дитинстві плакав від знущань над клоуном у цирку, хоча кругом усі сміялися...
Втім, треба перейти до головного. Звісно, я щось чув про стендап-коміків (та stand-up comedy), але навіть не думав, що познайомлюсь із таким. Проте якось доля звела мене із Василем Байдаком. Я не питав його, чи дійсно він позиціонує себе як стендап-коміка, але, судячи з переглянутих мною виступів, його сценічне амплуа саме таке. І мені сподобалося, бо певні вигадки на межі абсурду дійсно можуть бути смішними - хоча б через те, що вони не підпадають під інші визначення. Наприклад, пропозиція мені, 76-річному, зіграти роль його (33-річного!) однокласника інакше як смішною не назвеш. Навіть я розсміявся. А Василь, виявляється, може смішити публіку, хоча, якщо подивитися представлений тут ролик, виникає думка, що одних імпровізацій мало, якщо не враховувати специфіку глядацького залу, тобто до комічного ремесла потрібно підходити дуже серйозно і грунтовно готуватися до кожного виступу. Що ж, посміємося...
